Якщо початок місяця Тішрей просякнутий атмосферою покаяння, прагненням духовно вдосконалитися та піднятися до Б-жественного, то друга частина місяця має інше значення — привнести Б-жественне у світ, перейнятися всім, що Він заповідав, настільки, щоб це викликало велику радість. І в цьому — головний сенс свята Суккот, яке називається «Час нашої радості».
У дні свята Суккот (15–21 Тішрей, у 2026 році припадає на 25 вересня — 2 жовтня), яке називається «Час нашої радості», ми живемо у тимчасових спорудах, вкритих гілками, що називаються сукка, де бенкетуємо і славимо Вс-вишнього протягом усіх семи днів свята.
Ідея сукки полягає в тому, щоб, як сказано в Писанні, «на всіх шляхах своїх ти пізнавав Його», тобто щоб будь-які справи єврея — не лише молитва та вивчення Тори, а й навіть найбуденніші — були пов’язані з Вс-вишнім. Адже навіть коли людина втамовує спрагу або їсть у суці, вона виконує Його заповідь, і навіть виходячи з неї, вона пов’язана з цією міцвою…
Одна з найважливіших заповідей свята Суккот— «Арбаат а-мінім» (івр. ארבעת המиנים) — чотири види рослин, коли поєднують разом лулав — довгу нерозквітлу гілку фінікової пальми, етрог — цитрон, адасім — гілочки пахучої мирти та аравот — гілки скромної верби, і промовляють над ними особливе благословення. Символіка цієї заповіді пов’язана з поєднанням властивостей цих рослин: смаку та запаху. Смак символізує внутрішню гідність, здобуту завдяки вивченню мудрості Тори. Запах, що поширюється рослиною, символізує вчинки людини: дотримання заповідей та допомогу ближнім.
Етрог. Як етрог поєднує приємний смак і чудовий аромат, так і серед народу Ізраїлю є люди, які глибоко вивчили Тору і виконують усі заповіді.
Лулав. Як фініки мають приємний смак, але позбавлені запаху, так і серед народу Ізраїлю можна знайти тих, хто вивчає Тору, але не виконує заповідей.
Адасім. Як мірт має чудовий аромат, але не має смаку, так і серед народу Ізраїлю є такі, хто творить добрі справи, але не вивчає Тору.
Аравот. Як верба позбавлена смаку й запаху, так і серед євреїв є ті, хто не вивчає Тору й не робить добрих справ.
Неможливо виконати заповідь «Арбаат а-мінім», якщо немає одного з чотирьох видів рослин. Так ми не можемо вважати єврейський народ єдиним, якщо одного когось немає.
Отже, внутрішній зміст цієї міцви полягає в об’єднанні всіх євреїв, якими б вони не були.
Останній день свята Суккот називається Ошаана-Раба. Цього дня читають кілька молитов. Коли читають Ошаанот, в синагозі сім разів обходять навкруги Біми (підвищення в центрі синагоги), потім беруть у руки гілки верби і проводять обряд Хаватат аравот.
В Ошана-Раба на Небесах «закриваються» всі особисті справи, розпочаті в Рош-аШоне. У Суккот Вс-вишній судить не кожного окремо, а весь світ у цілому, вирішуючи, скільки дощу випаде цього року, скільки плодів принесуть дерева, яким буде врожай.
На сьомий день свята остаточний вирок скріплюється печаткою. Тому Ошана-Раба певною мірою нагадує Йом Кіпур. Як і в Йом Кіпур, цього дня особливо важливими є каяття та молитва.
І, наприкінці, до Вашої уваги історія:
**“Етрог із Ган-Едена” (“Етрог із Раю”)**
Етрог, який коштував усього п’ять золотих, але відкрив ворота Небес
Ілюстрація Залмана Кляйнмана | люб’язно надана Зеевом Марковичем / Галереєю Хай
Це сталося в перший день свята Суккот у місті Лежайськ, у бейт-мідраші знаменитого праведника раббі Елімелеха з Лежайська. У бейт-мідраші панувала святкова атмосфера. Раббі Елімелех стояв біля амвона і почав читати Галель.
Але в поведінці раббі того року було щось незвичайне. Чому він раптом припинив махати лулавом та етрогом? Чому молитва відбувалася не так, як зазвичай? Було ясно, що щось турбує праведника, щось не дає йому спокою.
Одразу після молитви раббі Елімелех поспішив до свого брата, раббі Зуса, який приїхав, щоб відсвяткувати разом із ним, і сказав:
— Ходімо, допоможи мені знайти той етрог, який наповнює весь бейт-мідраш ароматом Ган-Едену.
Вони почали переходити від лави до лави, від однієї людини до іншої, поки не обійшли весь бейт-мідраш. Нарешті вони дійшли до одного з найвіддаленіших кутків, де стояв на вигляд простий чоловік, занурений у свої думки.
— Ось він! — радісно вигукнув раббі Елімелех. — Дорогий друже, будь ласка, скажи мені, хто ти і як тобі вдалося придбати такий дивовижний етрог?
Чоловік, здивований несподіваним запитанням, повільно відповів, ретельно підбираючи слова:
— З усією повагою до вас, ребе, це довга історія. Хочете почути її повністю?
— Звичайно! — відповів раббі. — Я впевнений, що цю історію варто почути.
— Отже, — почав незнайомець, — мене звати Урі, я з міста Стриліск.
— З самого дитинства заповідь про лулаву та етрог була для мене особливо дорогою. Тому, хоча я бідна людина, щороку намагаюся придбати гарний і ретельно відібраний етрог. Моя дружина допомагає мені утримувати сім’ю — вона працює куховаркою, а я викладаю в сусідньому місті. Половину свого заробітку я віддаю на потреби сім’ї, а на другу половину купую етрог у Львові. Щоб не витрачати гроші на дорогу, я йду туди пішки.
— Цього року я теж вирушив до Львова. У кишені в мене було 50 золотих, які я спеціально накопичив для купівлі етрога. По дорозі я зупинився в трактирі, щоб випити чогось і трохи відпочити. Оскільки настав час молитви Мінха, я відійшов у куток і почав молитися.
— Коли я був посеред молитви «Шмоне Есре», раптом почув жахливий крик, а потім стогони й волання людини, яка, очевидно, опинилася у великій біді. Я відразу відчув, що ця людина — єврей, хоча неможливо було розібрати жодного чіткого слова. Я поспішив закінчити молитву, щоб з’ясувати, що сталося і чим я можу йому допомогти.
— Переді мною опинився схвильований і розлючений чоловік у селянському одязі. У руці він тримав батіг і відчайдушно розмахував ним.
— Виявилося, що це був бідний єврей-візник, одружений, батько кількох дітей. Він із великими труднощами заробляв на життя, перевозячи людей на возі, запряженому одним худим конем. І ось тепер з ним сталося страшне нещастя: його кінь раптово впав, втратив сили й помер. Мабуть, бідна тварина остаточно завершила свою «кар’єру».
— У відчаї візник кричав, що тепер йому залишається тільки повіситися на дереві й покінчити з собою, адже без коня він втратив єдине джерело заробітку й більше не знає, що йому робити.
— Я не міг дивитися на страждання й відчай цього простого єврея й спробував його втішити. Я сказав йому, що не можна забувати: Творець світу може допомогти людині навіть у найважчій і, здавалося б, безвихідній ситуації.
— Господарю трактиру теж стало шкода цього чоловіка. Він сказав, що готовий продати йому чудового коня вартістю 80 золотих усього за 50 — аби тільки допомогти йому вибратися з біди.
— Але візник не знаходив розради. Він сказав, що в нього в кишені немає навіть п’яти копійок, не кажучи вже про 50 золотих, і що той, хто пропонує йому купити коня за 50 золотих, просто знущається над ним.
— У той момент я відчув, що не можу далі тримати в кишені 50 золотих, призначених для купівлі етрога у Львові, коли переді мною стоїть єврей, від якого залежить усе його подальше життя.
— Я запитав господаря трактиру, за яку найнижчу ціну він готовий продати коня. Господар подивився на мене з подивом, ніби не вірив своїм вухам, і сказав, що якщо я заплачу відразу й готівкою, він віддасть коня за 45 золотих, але ні копійки менше.
— Я одразу дістав гроші й відрахував господареві трактиру 45 золотих.
— Візник дивився на нас, буквально не вірячи своїм очам. Він був абсолютно приголомшений і не міг вимовити ні слова. Його радість неможливо було описати.
— «Бачиш, — сказав я йому, — навіть у ситуації, яка здається абсолютно безнадійною, Творець світу може тобі допомогти».
— Він поспішив разом із господарем трактиру, щоб запрягти коня у віз, який стояв у лісі.
— Як тільки вони пішли, я швидко зібрав свої речі й рушив далі. Я не хотів ставати «жертвою» вдячності, що переповнювала щасливого візника.
— Отож я дістався до Львова, маючи в кишені всього п’ять золотих. Звісно, тепер мені довелося задовольнятися просто кошерним етрогом — невеликим і не таким гарним, до яких я звик. Зрозуміло, що за п’ять золотих неможливо було купити щось особливе.
— Щороку мій етрог був найгарнішим і найвишуканішим у всьому місті, і багато хто приходив до мене, щоб благословити його. Але цього року мені було просто соромно повертатися додому з таким простим етрогом. Тому за згодою дружини я приїхав сюди, до Лежайська, де мене ніхто не знає і мені не доведеться нікому показувати свій простий етрог, — закінчив Урі свою розповідь.
— Але ж, раббі Урі! — вигукнув раббі Елімелех. — Твій етрог справді надзвичайний! Лише тепер я розумію, чому від нього виходить аромат Ган-Едену!
— Дорогий раббі Урі, повертайся додому й стань лідером народу Ізраїлю. Керуй своєю громадою, бо ти довів, що гідний цього. Але перш ніж ти підеш, дозволь мені самому виголосити благословення над твоїм чудовим етрогом.
Так цей Урі згодом став відомий як «Шереф» — раббі Урі зі Стриліска, нехай його пам’ять буде захистом для нас.
